Ця подорож до Карпат була доволі спонтанною і хаотичною, але сталось так, що все уклалось доволі логічно навколо однієї історичної постаті, пов’язаної із Гуцульщиною.
Потяг Київ-Рахів, яким в серце Прикарпаття доїжджають як з наддніпрянської столиці, так і зі Львова чи Станіславова зупиняється у Ворохті, а далі вже повільно котиться закарпатськими тунелями. У цьому містечку, де співець гуцулів Станіслав Вінценз жив певний час у міжвоєнні роки, мені відомо лише два австрійських залізничних акведука. Але всеохопний інтернет підказав, що їх там чотири або п’ять. Принаймні, ті два знані усім: на одному красуються прекрасні мурали з трембітарями і гуцульською дівчиною, а другий (закинутий) відкривається у всій своїй імперській могутності з новішого залізничного мосту, що проходить паралельно над Прутом. Восени 2020 року я вже походив навколишніми горами, тож цього разу вирішив поїхати до Верховини. Взагалі, у мене неоднозначне ставлення до цієї назви. З одного боку, це звісно ж Жаб’є (або Жєб’є, як говорять гуцули), позбавлене комуністами своєї історичної назви у 1962 році. І я був би за її повернення. Але з іншого, „верховиною” тут називають весь цей район між горами і на горах, тож певна традиційність зберігається. До того ж, в самісінькому центрі містечка (тут живе всього майже 6 тисяч осіб) є пам’ятник, на якому цитата з Франка: „Ось Жаб’є – гуцульська столиця”.
На перший погляд Жаб’є/Верховина є непоказною: особливо цікавих пам’яток архітектури не залишилось. Історична церква не пережила комуністів, але на її місці побудували у 1990-х новий Успенський храм, що вважається одним з найбільших дерев’яних в Україні. Але насправді головне тут не архітектура, а той дух гуцульської старовини і традицій, який справді живе. У цей святковий час мені тут і там траплялись групи колядників у спеціальному вбранні з топірцями бартками, що йшли до обійсть колядувати. Такі групи тут називають „партіями”, в яких головують поважні „берези”. Одна така партія зайшла і до нас. Від „берези”, який у повсякденному житті є лікарем-наркологом, ми дізнались, що він зустрічався із сином Вінценза, а його бабуся добре пам’ятала і самого автора тетралогії „На високій полонині”. До речі, колядники тут є чи не єдиними, хто не заробляє на колядуванні. Всі гроші, які дають люди йдуть або на церкву або тим, хто їх потребує. Лише музика дістає грошову винагороду бо від рання до ночі постійно грає на скрипці, що фізично дуже непросто.
Наступного дня Вінценз знову з’явився уже у розповіді прекрасного гуцульського музиканта і власника музею „У трембітаря” Миколи Іллюка. До речі, його портрет є на популярному путівнику видавництва Pruszków „Ukraińskie Karpaty i Podkarpacie”. Окрім згадки про письменника, пан Микола заграв нам майже на усіх місцевих інструментах, ще й нас долучив до цього дійства. Якщо будете тут, відвідини цього музею є просто обов’язковими! Тим паче, що власник пречудово говорить польською.
Найбільш хвилююча пригода чекала на нас в мій останній день перебування у Верховині/Жаб’єму. Цілком спонтанно мій добрий друг і колега Павел Боболович запропонував поїхати у Бистрець, на місце, де у 1926-1940 роках стояв дім Станіслава Вінценза, в якому, якби не комуністі, я переконаний, він жив би до самої смерті. Доволі непросто було знайти людину, яка б мала і відповідний автомобіль – дорога туди сама по собі надзвичайно важкопрохідна, а засипана снігом і поготів – і знала б, як дійти до того місця. Але нам знову пощастило. Місцевий лісник пан Михайло зголосився нам допомогти на своєму старенькому, але надійному Grand Cherokee.
Трусило нас немилосердно. Але пан Михайло щиро радів нашому зацікавленню Вінцензом і розповідав, що із задоволенням слухав читання „На високій полонині” у місцевому радіо. Доїхавши до певного місця, ми мали далі йти пішки. Довелось пару разів перекинутими деревами долати бурхливі гірські потічки, що додало чимало адреналіну. Мені впала в око невелика таблиця, на якій було написано, що поблизу цього місця 21 жовтня 1939 року Станіслав Вінценз зі своїм сином були заарештовані червоними під час нелегального перетину кордону з Угорщиною. Після цього письменник сидів у станіславівській в’язниці до 1940 року, звідки його (і сина теж) випустили завдяки заступництву українських письменників Петра Панча і Івана Ле. Вдруге Вінценз вже не дався більшовикам себе спіймати: з допомогою місцевих гуцулів він удав, що вся родина перебувала вдома, а сам з рідними потайки вночі вийшов з хати і таки перейшов угорський кордон. Це було його прощання з Гуцульщиною, яку Вінценз оспівував мало не все життя. У відплату за втечу більшовики спалили чи розібрали прекрасний дім письменника, в якому ще так недавно гостювали інтелектуали і митці з усієї Європи. Поки ми їхали, Павел Боболович прочитав у біографії Вінценза спогади про цей дім. Серед іншого згадувалось, що в ньому не було електрики і каналізації, але на почесному місці стояло фортепіано, яке дуже обережно туди занесли дванадцять сильних хлопців.
І ось ми на місці. Тут стоїть потужний дерев’яний гуцульський хрест, під яким трьома мовами (українською, польською та їдиш) написано, що тут стояв цей дім і жила ця легендарна людина, яка пізніше стала духовним наставником Чеслава Мілоша. Пам’ятник у червні 2010 року встановили Товариство „Гуцульщина” і Товариство Карпатське. За це їм велика подяка! Розчулені, ми поставили на телефоні Шопена, уявляючи, як його колись виконували серед цих карпатських смерек…
Вже з цього місця відкрився нам приголомшливий вигляд масиву Чорногори із горою Гутин Томнатик. І так незвично було усвідомлювати, що Вінценз надихався саме цим відвічним краєвидом. Трохи вище, за півсотні метрів від хреста ми побачили пару домів, і судячи з диму з димаря, там хтось жив, але ми не стали турбувати цих горян, ще більше захопившись неймовірною красою найвищих карпатських піків.
Вже у потязі назад я звернув увагу на те, що на моєму горнятку, яке я дістав у подарунок на Різдво, і яке незмінно брав із собою скрізь у цій подорожі, написано „Vincent”. Одна не така літера не рахується, тож я тішусь, що „Гомеру Гуцульщини” були приємні наші відвідини його коханих гір. Я ж тим часом всідаюсь читати „На високій полонині”.
Дмитро Антонюк
