Час від часу, інколи у польському, інколи в українському Інтернеті з’являється такий матеріал про польсько-українські справи, який привітним ані для Польщі, ані для України не назвеш.
Ба більше! Переважно не лише важко позбутися враження, що автор котроїсь із наших країн недолюблює, а просто-таки здається, що факт, що поляки та українці можуть жити без конфліктів, люблять одне одного (переважна більшість) і бачать для України та Польщі спільне майбутнє в Європі зганяє їм сон з повік, радість життя затьмарює, смак кожного кусня хліба отруює.
І ось так, щоби повернути „нормальний” і любий їхнім серцям стан, щоби до Польщі та поляків в українських очах вселити відразу, а Україну та українців огидними для поляків зробити, вони пишуть, крутять (у прямому та переносному значенні), маніпулюють. Далі, щоби отруїти якомога більше українських і польських сердець, вони „викидають” ті свої продукти в Інтернет, публікують в газетах, транслюють по телебаченню. Все це вони роблять ясна річ „задля добра” Польщі й України, в ім’я „справедливості” та „правди”. Однак, це лише камуфляж! Насправді вони діють на шкоду Польщі, Україні, українцям і полякам!
Водночас, прагну вияснити, що річ не в тім, що на мою думку писати про різноманітні польсько-українські проблеми шкідливо! Проблема також і не в тому, що потрібно відмовитися від критики, негативного оцінювання, скептицизму. Ні! Мова йде про те, як про це написано, як це представлено і що пишучи мається на меті. Бо проблема зникає, якщо щось написано критично, але добросовісно. Якщо щось представлено іронічно, але правдиво. Коли слова й образи використано відповідально і коли ними не маніпулюють. Врешті-решт, коли спонукою до навіть найгострішої критики є прагнення змін на краще, а не лише бажання викликати негативні емоції та скандал.
Пишу, бо цього разу „здобула бали” українська сторона. Кілька днів тому, на одному з інтернет-порталів (я навмисне промовчу його назву та ім’я автора, позаяк не хочу робити йому реклами) з’явився матеріал про школу в Мостиськах. Я дозволив собі зробити короткий витяг і зібрати „докупи” провідні ідеї цього матеріалу. Отже, в Мостиськах діє українська середня школа з польською мовою навчання. Який жах, що у написаному і затвердженому 20 років тому статуті школи є пункт, згідно з яким директором може бути громадянин/громадянка України, але лише етнічний поляк/етнічна полька. Ганьба, бо з одного боку це дискримінація за етнічною ознакою, а з другого – фінансування школи здійснюється з місцевого бюджету! Щоправда, в Мостиськах польська мова є популярною, але це пов’язано з близьким сусідством польського кордону і тим, що мешканці Мостиськ часто їздять за покупками до Польщі.
Далі – директор школи. За словами автора статті їй вже 78 років і вона має погані стосунки з власними підлеглими та владою міста. Звільнити її не вдається, бо, як цитує автор слова мера, „це вона платить” у суді й завдяки цьому „постійно викручується” від звільнення з посади. Мер Мостиськ звинуватив (офіційно, на поліції) директора школи у засвідченні явно неправдивих документів. Ось і все, якщо мова про школу.
Далі слідує більш загальний опис, що містить підсумок із розмови (на скільки мені зрозуміло телефонної) з головою Мостиського відділення Товариства польської культури Львівщини. На початку ми можемо прочитати, що він поставився до автора агресивно. Про те, який прояв мала ця агресія, автор нас не повідомляє. Далі читаємо, що запитуваний про ситуацію у мостиській школі голова, цитую „вмиває руки”. Ми отримуємо інформацію, що він не хотів давати коментаря, але відразу після цього „сказав” (а це аж ніяк не „коментар”), що він (голова) немає ніякого відношення до директора школи, не знає, що написано у статуті й не він є його автором.
І ще тільки дуже коротко про вкрай загальні роздуми автора та його друзів. На думку автора Україна в порівнянні з Польщею перебуває у вкрай невигідному становищі, про що має свідчити порівняння кількості шкіл з українською мовою навчання в Польщі та польською мовою навчання в Україні (на думку автора 6:199). Школи з польською мовою навчання є з точки зору автора інструментом полонізації (він вживає не надто вишуканого слова „ополячення”) і навіює ідею, що географічне розташування шкіл (Західна та Центральна Україна) є наслідком продуманих дій. Далі вже разом з пані Фаріон (політиком партії Свобода) вказує на те, що така ситуація є елементом будування „кресової” ідеї Західної та Центральної України, а тим самим (це хоч і прочитується не прямо, а лиш між рядків, але все ж таки прочитується) актуальних та майбутніх польських територіальних претензій.
Насамкінець кілька слів про допомогу, в тому числі гуманітарну. Отже, автор ділиться з читачами своїм переконанням, що в питаннях прийняття закордонної допомоги політика української держави була і є досі хибною. Він не цілком пояснює, яку гуманітарну політику він вважає за правильну, обмежуючись до загальних стверджень, що вона має бути „україноцентричною”. Те, що вона такою не є – це результат слабкої української влади й таких, а не інших, виборів українців. На завершення, щоби образно представити загрози пов’язані з прийняттям гуманітарної допомоги від інших держав (не лише від Польщі), він порівнює цю допомогу до сиру в мишоловці, який лише на перший погляд здається безкоштовним.
Підозрюю, що великою є ймовірність того, що після прочитання всього вищезгаданого, у головах і серцях багатьох читачів залишаться такі ось відчуття та образи: поляки – паскудні, Польща – вороже налаштована проти України та підступна, директор школи в Мостиськах – чудовисько і злочинниця, голова Товариства – хам і маніпулятор, всі українські уряди й влада – наївні, нетямущі та слабкі, українці – неправильно голосують. На мій погляд, згадуваний текст має саме таке смислове навантаження для читача! При цьому, зверніть увагу, поза тим, що вказано реальні або уявні проблеми, вказано (на думку автора) винних у цьому злі, словом поза розбурхуванням емоцій у цьому тексті немає ані слова про те, як автор пропонує це зло змінити, як вирішити проблеми! Негативні емоції, „плекання” комплексів, залякування – ось і все!
В усьому цьому, що описав автор, я вбачаю лише одну реальну проблему, яка певною мірою до польсько-українських справ таки відноситься – це пункт у статуті школи. Подобається це комусь, чи ні – він таким бути не повинен. Так, я розумію, що 20 років тому, коли писали цей статут були інші часи, інші сумніви, інше законодавство. Однак, принаймні на мою думку, гарантувати те, що цей пункт про „етнічного поляка”, припускаю, мав гарантувати, можна здійснюючи замість нього запис про вимоги не до національності директора школи, а до його/її освіти, спеціальних компетенцій та планів щодо подальшої роботи (досконале знання польської мови, знання польських традицій та культури, вміння налагоджувати зв’язки з польськими партнерами, плани щодо подальшої діяльності школи). Адже це все може робити не лише „етнічний поляк”. Особисто я маю багатьох друзів, „етнічних українців”, які є українськими патріотами та це абсолютно не заважає їм любити польську мову та культуру. Додам, що я сам є польським патріотом (насмілюся так сказати), який любить Україну, та ці дві мої любові одна одній не шкодять навіть за умови свідомості існування всіх польсько-українських проблем.
Прагну також зауважити, що хоча цей пункт у статуті школи я вважаю таким, що не пристає до сьогодення, а може навіть суперечить чинній букві закону України (даруйте, але я не знаю аж так добре українського законодавства), і на мою думку безперечно повинен бути змінений, то з тими „етнічними поляками” в Україні не все так зле для України, як (між рядків, щоправда) переконує нас автор. Ці „етнічні поляки” люблять Україну, є її громадянами, працюють, платять податки, воюють і віддають життя саме за Україну. І це не правда, що „етнічний поляк” не є українським патріотом. І це стосується також Мостиськ. Автор пише про популярність польської мови в Мостиськах, пояснюючи це близьким сусідством польсько-українського кордону. Перепрошую, але це маніпуляція! Близько 30-40% (кожен рахує інакше) мешканців Мостиськ становлять власне „етнічні поляки”! Зокрема тому польська мова така популярна в Мостиськах і саме тому тут є необхідність школи з польською мовою навчання.
Також і тому, що 30-40% мешканців Мостиськ це „етнічні поляки”, несправедливим вважаю підкреслювання автором факту, що школа, в якій директором повинна бути „етнічна полька” (про моє ставлення до цього „повинна” я вже написав), фінансується з місцевого бюджету і що це (в підтексті) обурливо. По-перше, місцевий бюджет повинен забезпечувати реалізацію потреб місцевих мешканців (тоді як 30-40% з них це саме „етнічні поляки”), а по-друге, цей бюджет (гроші) не „падає з неба”, а формується з податків, які сплачують місцеві мешканці (а це знову ж таки 30-40% „етнічних поляків”). Де факто, поза зауваженням щодо пункту у статуті я не бачу нічого порочного як в існуванні там саме такої школи, так і в тому, що нею керує хтось, хто є „етнічним поляком”.
І щоби вже більше не писати про цей злощасний статут, останніх кілька слів. По-перше, це неправда, що його було затверджено 20 років тому. На заміщеній автором першій сторінці статуту можна прочитати: „Затверджено рішенням сесії Мостиської міської ради Львівської області №19 від 24.01.2017” (день та місяць нечіткі, рік прочитується виразно). Ніби дрібниця, може помилка мера, може недогляд автора, але все ж таки! По-друге, якісь міфічні „поляки” та якась міфічна „Польща” взамін за допомогу в проведенні ремонту й обладнанні школи „20 років тому” змусили місцеву владу внести цей пункт про „етнічного поляка” до статуту. Гаразд, але хто саме? Польський президент? Прем’єр-міністр? Міністр? Суть цілої статті є такою, що це „примушення” було частиною цілеспрямованої акції полонізації, яка донині триває в Україні. І щоправда, прямо про це не написано, одначе мантра „Польща” та „поляки” постійно повторюється у негативному та загрозливому для інтересів України сенсі. В контексті цих конкретних дій, пов’язаних із допомогою для школи та її статутом, Польщу та поляків можна розуміти дуже широко і як кому до вподоби. Я розумію, що таке „розширене” розуміння вигідне для головної тези статті (злі та підступні поляки, слабка та несвідома українська влада, українські виборці, які неправильно обирають, а гуманітарна допомога – „тьху!”), однак не написати, хто саме допомагав школі та хто „примусив” – це як мінімум недобросовісність – постає лише питання чи зумисна, чи ні. Адже важливо знати, хто „діяв” у Мостиськах – польський міністр, фонд чи якась громадська організація. Начебто все воно польське, однак для оцінки умисності та цілеспрямованості дій важливо знати, хто це був.
Ще одна проблема – це особа директора школи. Насмілюся судити, що це не проблема польсько-українських відносин (окрім описаного й, сподіваюся, виясненого пункту про „етнічного поляка”). Не зважаючи на те, що автор статті з відомих лиш йому причин несхвально описує голову мостиського Товариства польської культури, голова має рацію на 100%! Що він може коментувати у справах школи?! По-перше, школа є державною установою, а її директора прийняло на роботу не Товариство, а Відділ освіти Міської ради! Товариство жодною мірою не уповноважене контролювати, хвалити або карати директора. Голова слушно відповів, що може лише поділитися з автором своїм особистим судженням, що й зробив. Він говорить про те, що він статуту не писав і не знає, що в ньому є. Манера, в якій автор цитує його відповідь приводить до думки (принаймні таке у мене склалося враження), що голова не хоче висловлювати свої судження про школу й директора й обмежуючись саме до відповіді стосовно статуту „вмиває руки”. Однак автор не вважав стосовним повідомити читачів, чи питав голову про щось іще. З іншого боку, я не зовсім розумію, чого автор очікував від голови? Голова є офіційною особою і тому не може повторювати плітки, висловлюватися на теми, про які нічого не знає, оцінювати те, чого не має права оцінювати. Ось і все на цю тему!
Пані директор (так пише автор) має 78 років! Дійсно, вік більше ніж статечний! Тим паче для вчительки та директора. Може цими моїми словами я скривджу пані директор, але на мій погляд у цьому віці час вже відпочивати на заслуженій пенсії. На жаль, схожа ситуація, коли літній вчитель продовжує навчати – це проблема не лише Мостиськ. У багатьох школах України 70-80-літні вчителі продовжують навчати. Причин для цього чимало й мені вони відомі. Втім, це не та проблема, яку варто позиціонувати у сфері проблем пов’язаних з польською діяльністю в Україні! Це однозначно проблема України і не лише її, бо в цьому конкретному випадку – Мостиськ, а якщо бути точним – Міської ради та її Відділу освіти.
Далі автор пише, що директор школи зі всіма перебуває в конфлікті (підлеглими та владою міста), що проти неї ведуться кримінальні провадження, її син працює в тій же школі, що її неможливо звільнити, бо вона „платить” у суді та „викручується” (цитую автора). Згоден, образ не дуже наснажує (застерігаю, що це за умови, що він правдивий). Однак знову ж таки, навіть якщо вона дійсно є такою, як її змальовує автор, то це немає жодного відношення ані до того, що школа є польськомовною, ані до того, що пані директор є „етнічною полькою”, і вже точно не до записів у статуті школи! Звісно автор не пише про це прямо, але приводячи вищезгадане в контексті перелічених у статті „головних гріхів” (статут, „етнічна полька”, ополячення, підступна Польща), він створює ВРАЖЕННЯ, що такий зв’язок між всіма цими проблемами існує – принаймні я це так прочитую. Тимчасом, повторюю, абсолютно так не є – це типові загальноукраїнські проблеми, властиві для багатьох місцевостей і шкіл. Однак застерігаю, те, що так є абсолютно не применшує ваги цих проблем, масштабу їхнього зла й не виправдовує того лиха, яке твориться (зокрема й в Мостиськах, якщо дійсно є так, як це описує автор). Це означає, що в категоріях причина – наслідок, всі порушення й проблеми, які виникли у школі і які описав автор, знову ж таки не мають жодного відношення до цього злощасного запису в статуті та польської національності.
Наступна проблема, яка непокоїть автора, це полонізація (ополячення) України, особливо Західної та Центральної. Не знаю, чи автор не має й гадки про це, чи теж з огляду на потребу доведення поставлених у його статті тез лише вдає, що цього не знає, але всі „польські школи”, курси та тренінги польської мови не створюються „зверху”, а становлять реакцію на потреби місцевих спільнот. Для прикладу в тих же ж Мостиськах школа з польською мовою навчання не є елементом реалізації якогось підступного польського плану, тільки відповіддю на потреби численної групи „етнічних поляків”, громадян України, які мешкають у цьому місті. Так само й в інших місцевостях. Тому писати в контексті навчання польської мови в різних його формах про „географію польських освітніх закладів орієнтованих на Центральну та Західну Україну” – це як мінімум недобросовісно, бо начебто делікатно, але все ж таки автор навіює ідею цілеспрямованості такого, а не іншого розташування шкіл, що начебто є результатом якогось плану. Тоді як насправді це не так і я вже про це писав. Ціла та „географія” не є „орієнтована” – вона є ефектом розташування скупчень „етнічних поляків”, громадян України. І в цьому є принципова відмінність!
Щодо вказаного автором числа шкіл (з українською мовою навчання в Польщі та польською в Україні) та „диспропорції” то тут у мене також виникають певні сумніви. Підкреслюю – лише сумніви! Позаяк маю враження, що автор „перемішав” одні види шкіл (є державні, а є такі, які ведуть різні організації тощо), опис їхнього фінансування (всупереч тому, що пише автор, я знаю, що декілька конкретних шкіл з українською мовою навчання у Польщі фінансується з державного бюджету) і статус здобутої в них освіти (одна річ – свідоцтво державної середньої школи, інша річ – свідоцтво школи, яку веде громадська організація) і поминув інші. Обіцяю перевірити і знайти спосіб, щоби з читачами поштивого Кур’єра Ґаліцийського інформацією про це поділитися.
Остання справа – „креси” та „польські терени” в Україні. Власне кажучи, я вже стільки разів писав про це, що писати ще раз вже не маю бажання. Однак, якщо вже автор цю тему „вплів” у свою статтю про Мостиську школу, я все ж таки ще раз напишу. Так, питання державної приналежності „кресів” та „закерзоння” принагідно до кожної дискусії про польсько-українську співпрацю „витягають” ті, для кого ця співпраця, як сіль в оці. При цьому вони зазвичай маніпулюють проблемою та перебільшують її. Слід відрізняти „агресивних” (я так їх називаю) уродженців кресів – крикливих і політично заангажованих – від тих, хто просто поважає, пам’ятає, любить місця, в яких народився. Місця, де знаходяться могили їхніх родин, храми, де їх хрестили, рідні домівки або місця, що після них осталися. Так само й в Україні! Далебі, не кожен, хто „закерзоння” в серці носить, домагається приєднання Перемишля й Устриків до України! А тимчасом всіх під одну гребінку стрижуть й ними-то лякають як поляків, так і українців! Слід зрозуміти, що „уродженець кресів” це не завжди „українофоб”, який підважує територіальну цілісність України! Насмілюся навіть висловити погляд, що переважно так не є! Тому, на мій погляд, залякування українців „польським реваншизмом”, а поляків – „українським” по своїй суті схоже до залякування когось міфічними „чорним людом”, казковою „бабою ягою” чи ще чимось на кшталт цього. Щоби уникнути непорозумінь, може й не варто, але все ж додам, що полонофоби та українофоби також існують! Реваншисти також! Вони мають свої партії і є серед них як титуловані „капелани, так і дуже активні аконіти”. Однак про рівень їхньої підтримки в суспільстві в Польщі та Україні свідчать результати, які ці угрупування здобувають на виборах.
Тема „кресів” і польського реваншизму потрапила до представленої статті тому, що, на мій погляд, вона просто не могла не потрапити до статті з такою головною тезою! „Пазли” мають пасувати й утворювати цілісну картину! Підступна Польща пропонує начебто безкорисливу допомогу, а Мостиська є прикладом, до чого це все призводить. „Полонізація України” – це сума польських підступних дій. І навіщо це все? Так ось, „логічним” наслідком „орієнтації польських освітніх закладів на Центральну та Західну Україну” в поєднанні з польською роздутою „кресовістю” та „слабкістю української влади” мають стати польські територіальні претензії!
Річ вже насправді остання – гуманітарна допомога. Не знаю, який досвід має автор. Про що, але ось про гуманітарну допомогу я можу з ним порозмовляти! Вже багато років Польща і поляки діють для України. Стихійні лиха, епідемії, революції, катастрофи… Автор каже, що це „сир у мишоловці”. На мою думку, він це пише, бо йому це вигідно, це так образно, це дозволяє так легко заторкнути струни емоцій. Разом з тим я переконаний, що він не знає, про що пише.
Я рознервувався, зізнаюся. Вже багато років я розумію, що Польща та Україна перебувають у такій геополітичній ситуації, яка не залишає їм вибору – вони мусять чесно, розважливо та мудро співпрацювати. Вони повинні підтримувати одне одного в потребі, повинні вирішувати проблеми, повинні поважати одна одну. В іншому разі – лихо! Вміння вирішувати проблеми означає, що Польща та Україна повинні вміти „локалізувати” СПРАВЖНІ проблеми, а не генерувати фантоми. В іншому разі вони витрачатимуть зусилля, час та кошти на „боротьбу з вітряками”. Саме тому, що щойно звели новий „вітряк”, я й злюся! Саме тому у відповідь на „тамтой” текст „цей” текст „вчиняю” й вирушаю „боротися з вітряками”! Може це й смішно, може це й на марне, але так треба! Адже, я переконаний, що Україні нині потрібні друзі, потрібна допомога, потрібна доброзичливість. Ясна річ, що не за будь-яку ціну! Однак ніхто не має права вимагати, щоби заради уявних істин Україна цю допомогу відштовхувала! Ніхто не має права, особливо зараз, в час війни та епідемії наражати Україну на те, щоби вона витрачала час і увагу на те, чого не існує. Тому прошу, наведіть у мостиській школі та її статуті порядок і годі. А тепер – мовчання… („Гамлет, принц данський” у пер. Г.П. Кочура)
Артур Деска
